Ті, хто пише про своєрідну палітру живописця Людмили Щукіної, або ж вирізняють її роботи (останніми роками — переважно акварельні!) в експозиціях сьогоднішніх художніх виставок, як правило, завважують зв'язок її творчості з українською народною картинкою, російським лубком, авангардними пошуками митців початку минулого століття. Справді бо, можливо, не стільки технічні, як настроєві мотиви цих, і таких різних, художніх стилів так чи так просвічують в її роботах, але аж ніяк не промовляють про наслідування, ще менше — про ймовірність прямолінійної стилізації. Якщо й варто їх згадати, то лише у переліку естетичних орієнтирів художниці, що в них вона витворює свій власний і оригінальний світ — світ власного бачення природи, міського пейзажу, несподіванних ракурсів різноманітних побутових ситуацій, облич та характерів...
Отже, йдеться про звичайне для будь-якого митця право — а, можливо, необхідність! — вибору естетичних взірців, що найбільш суголосні його власному характеру, особистій співвіднесеності до навколишнього світу, тих настанов у житті і творчості, які він сам сповідує. Тут, як і у житті, жодне дерево не виростає без грунту, але кожному дереву треба лише той грунт, на якому воно може зрости. А найчарівніше й найзагадковіше — дерево життя!.. Тільки в його кроні співають справжні птиці. Це дерево — і у зв'язку з мистецтвом, і як образ символ вічно оновлюваного і невмирущого буття людини — у розмові про живопис Людмили Щукіної з'явилось не випадково. На її акварельних аркушах воно постає у безлічах інтерпретацій, в тих чи інших композиційних варіаціях, що дивують і фантазією, і винахідливістю, і тим польотом думки, які ні в кого іншого не запозичиш, коли цього польоту немає у власній душі. Це — оспіване пензлем! — дерево постає водночас і у центрі творчості Людмили Щукіної, і як його організуюча основа. Під ним наче розгортаються і збуваються (втілюються!) інші сюжети й теми художниці, що наче у затінках і під благодатно щедрою кроною всеузагальнюючого образу здобувають свій сенс та гармонію.
А гармонія палітри Людмили Щукіної, як і її несподівано поєднувані естетичні уподобання, організовується різними стихіями. Її міські пейзажі (з улюбленими у Києві місцинами — Контрактовим, Михайлівським,Європейським майданами, Андріївським узвозом, старосвітськими вуличками Подолу і т. п.) вирізняють її як художницю, захоплену урбаністичними настроями, з виразним урбаністичним сприйманням світу. Що ж, цілком зрозуміло — вона людина давно, з юності, міська й, отже, може побачити свіжість і начебто недоторканість щойно вмитого літнім дощем асфальту; помітити перегук обрисів архітектурних споруд з фантастичними різбленнями хмар, що плинуть над ними у вечірньому чи вранішньому небі; а простір міських майданів мовби ще ширше розсунути простором неба, що тільки над ними, вважай, і помічається у місті... Перегуки цих зримих образів тільки підсилюються вишуканою, а водночас мовбито й зовсім стихійною (що може свідчити передусім про її природність) колористичною гамою акварелей Людмили Щукіної, художниці, котра, безперечно, і бачить, і відчуває, і любить місто, і доводить свій поетичний урбанізм як природне і цілком зрозуміле почуття.
Інша стихія художниці — сільський краєвид, часто з ідилічнопасторальним настроєм, просторами, що не обмежені ніякими забудовами, і за якими — лише обрії, і нові обрії; безмежність природи — і велич її у цій безмежності! — що постає не лише у просторовому розгортанні, а і у настроях, що їх провокує споглядання цих просторів, над якими, здається, пролітають не лише звичайні, а й казкові птахи. І понад усіма ними — фантастична птиця Сирін, що за однією із давніх легенд з'єднує землю та Космос.
Можна здогадатися, якщо ця казкова птаха ще й співає, то тоді, звісно, — пісню єднання землі та неба, і на тому уявному обрії, якого, можливо, має колись сягнути поглядом і людина. Птиця Сирін — теж один із повторюваних образів живопису Людмили Щукіної, і нагадує вона водночас про велич і неба, і землі, світ безмежний, поєднаний видимими і невидимими зв'язками, які намагається збагнути кожна, хай і найзвичайнісінька, людина.
Ось цей світ, власне, й намагається відтворити у своїх акварелях художниця — і не тільки змальовуючи очевидні прикмети сущого, а й доповнюючи їх своїми фантазіями, уявленнями, медитаціями, мріями про красу, яка, звісно, завжди поруч із нами, але яку (що не менше відомо) треба ще й збагнути та уміти знайти. У мистецтві це ще важче, аніж у звичайному житті, і коли це відкриття відбувається, його не можна не запам'ятати. Як і своєрідний — романтично-піднесений — світ художніх образів Людмили Щукіної. У цій ліричній романтиці, наважуюся подумати, живе не лише пам'ять про минуле, світлі проблески радості сьогоднішнього, яке ще не втратило своїх ностальгійних зв'язків з минулим, а й мрія про майбутнє, в якому подорожній, простуючи землею, не відвернеться од неба, співвідносячи з ним своє коротке земне буття і вічність, одну з великих таємниць якої — красу! — чи не найперше дано побачити людині.
Анатолій Скрипник
мистецтвознавець